Маневицький форум

Місце для спілкування і хорошого настрою
Сьогодні: 18 січня, 2018, 20:42

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]




Створити нову тему Відповісти  [ 1 повідомлення ] 
Автор Повідомлення
 Тема повідомлення: Ми можемо здаватися, як дивом, так і жахом…
ПовідомленняДодано: 06 січня, 2012, 01:28 
Офлайн
Форумчанин
Аватар користувача

З нами з: 19 жовтня, 2010, 07:18
Повідомлення: 416
Звідки: Рідна Україна
«Ми можемо здаватися як дивом, так і жахом. Все залежить від того, як нас хочуть сприймати…» - стверджує 25-річний Андрій, який втратив обидві ноги.

Після того, як підкорив дівоче серце, слід заслужити ще й визнання її батьків. Кохана Андрія проживає у Володимирі. Його розповідь нагадує сповідь. Сповідь людини, яка, як і всі, має право на щастя.

Мене звати Андрій. Я живу в Маневичах. Хочу поділитися з вами радістю і одночасно розчаруванням, які пов’язують мене з вашим містом.
Її звати Анастасія. Ми любимо одне одного і хочемо бути разом. Але нам цього не дозволяють. Все тому, що я не такий як усі. Дехто вважає мене в чомусь обмеженим. Я ж вважаю себе особливим.




ПЕРШЕ ЖИТТЯ


Моє життя ділиться на дві частини. Перша тривала 23 роки.
Я був таким, як і більшість сучасної молоді. Часу на життя в мене знаходилося мало. А от погуляти з новою дівчиною – завжди. Дискотеки, бари і таке інше.
Відчував якусь порожнечу всередині себе. Серед цього туману постійно шукав щось чи когось.
Якось я познайомився з дівчиною і перший раз в житті покохав. Наші стосунки тривали три роки. Вона жила в іншому місті, але це нам не заважало. Навіть навпаки – зміцнювало почуття (принаймні, мені тоді так здавалося).
Одного вечора на мій телефон прийшла смс: «Андрюш, ти вибач, але я більше не відчуваю того, що ти відчуваєш до мене…». Думаю, не треба пояснювати, наскільки мені було боляче.
Я довго тримався. Ходив на роботу (працював на будівництві). Намагався не робити так, як, зазвичай роблять чоловіки – заливати свій біль спиртним. Та недовгим виявилось моє терпіння…
Тиждень, другий… Одного ранку, подивившись у дзеркало, я злякався. Це був писок якоїсь опухлої свині! Не знаю звідки, але в мені завжди знаходилися сили вмитися, побритися і піти на роботу. Там, через великі муки, з мого організму виходив весь негатив. Я мало спілкувався з оточуючими, оскільки постійно був без настрою.
У черговий раз, ідучи з роботи, зустрів знайомих із сусідньої фірми. Вони запропонували відпочити під дією 40-градусного напою. Подумавши, погодився, вирішивши хоч трохи вивести себе із пригніченого стану. Випиваючи другу склянку, я відчув, що щось не так – її просто не приймав організм. До того ж чомусь постійно надзвонювала мама: «Андрію, іди додому. Я переживаю, щоб нічого не сталось…». «Ну, мам! Мені ж уже не 15 років! Зараз прийду, не переживай. І скажи мені, чого ти раптом так стала переживати?..» Було дійсно дивно. Я відразу попрощався зі знайомими, пояснивши, що погано почуваюся.
Додому потрібно було іти по залізничній колії або ж понад нею. Пішов таки по колії, бо так краще, та і калюж менше. Знову подзвонила мама. Я пояснив їй, що вже іду додому й не потрібно переживати. Тоді зателефонував до знайомої дівчини, щоб не нудьгувати по дорозі. І тут я раптом відчув, що мені дуже погано і в мене темніє перед очима…


НЕЗРОЗУМІЛИЙ СОН ВИЯВИВСЯ СТРАШНОЮ РЕАЛЬНІСТЮ


Якийсь незрозумілий сон... Всіх чуєш і можеш навіть іноді відповідати на запитання, але так важко відкрити очі. Так важко встати. «Звідки ти? Як тебе звати? У твоїх рідних є телефон?» - я не розумів, чому в мене це запитують, та все ж відповідав. На мить прийшовши до тями, я побачив, що знаходжуся в автомобілі, який мене кудись везе. Біля мене сиділи незнайомі люди. Я різко підвівся, але чиясь сильна рука миттю причавила мене назад до сидіння, з матюками звернувшись до водія:
-Їдь скоріше, бо ми його не довеземо!
І знову прокинувшись від незрозумілого сну, я побачив якусь зелену кімнату (операційну) і людей в білих халатах. Потім – знову сон.
Коли отямився, перші, кого я побачив, були двоє моїх друзів – Вадим та Олег. Вони стояли навпроти мене і злякано постійно повторювали одне і те ж:
-Андрюха, ну як же так? Ти ж вчора був з нами, а зараз…
Я не міг відповісти. Мені нічого не боліло, але було настільки важко, що я знову заплющив очі.
Прокинувшись, побачив маму, брата і сестричку. В мами на очах були сльози. Сестричка, схлипнувши, вийшла за двері. Брат мовчки просто дивився на мене. Не розуміючи, що трапилось, я промовив:
-Чого ви всі так на мене дивитесь? Я ж живий, хіба не бачите…
І знову сон. На третю добу я нарешті остаточно прийшов у себе. І побачив, що повністю прив’язаний до ліжка: руки, голова, груди. Я майже не міг поворухнутися.
Медсестра, яка в цей момент зайшла до палати, злякавшись, кудись побігла. Через хвилину прийшов завідувач відділення та два здоровенні дяді зі шкіряними ременями в руках.

-Лікарю, а чому я прив’язаний? – запитав.
-Андрію, цього вимагає процедура, – поспішив заспокоїти мене медик. – Зараз ми одягнемо тобі на руки ці шкіряні ремені. Вибач, але так треба.
Після того, як ремені були вже на мені, лікар продовжив:
-Твоїм рідним ми заборонили будь-що тобі казати. Тобі нічого зараз не болить? Не відчуваєш нічого неприємного?
-Та ні. Я себе нормально почуваю, – здивовано відповідав я. – А що трапилось?
-Ми не дали тобі сьогодні хорошенького укольчика і вирішили самі тобі повідомити…
Далі він не зміг договорити і просто зняв покривало, яким я був накритий. Свої почуття в той момент я не можу передати ніякими словами.
Це не просто пекельний вогонь, який обпалив мене. Я побачив два забинтовані обрізки в крові. З мене всюди стирчали якісь трубки. Біль… Біль по всьому тілу… Біль, який просто казав, що тепер мене вб’є… Біль… Біль… Біль…
Два здорові дяді не могли втримати мене. Скрипіли шкіряні ремені. Ліжко стрибало по всій палаті.


ЦЕ ЗОВСІМ НЕ КІНЕЦЬ…


Як виявилось, по мені проїхався дизель-поїзд із чотирма вантажними вагонами на екстреному гальмуванні. Деякий час я нікого не хотів бачити і чути. Навіть маму.
Та коли я дізнався, що під час операції втратив 2,5 літра крові та пережив дві зупинки серця, вирішив жити, адже від того, що хникатиму та картатиму себе, ноги відростати не почнуть.
Через два з половиною місяці мене виписали з лікарні, видавши інвалідний візок. О, як же я хотів додому! Але коли приїхали, боявся заходити в будинок. Було чомусь страшно, бо коли останній раз звідси ішов, ще мав ноги. Я знову закрився в собі. Три місяці ні з ким не спілкувався, не виходив з дому. Не міг, щоб мене таким бачили.
Боровся сам із собою. Встаючи вночі в туалет, не раз забував, що ніг немає, і падав з ліжка на підлогу. Зціпивши зуби і не дозволяючи мамі допомогти, сам вибирався на візок. Зрештою я таки навчився ходити в той туалет без будь-чиєї допомоги.
Багато хто хотів мені довести, що, як не крути, від обмежень мені тепер нікуди не дітися. А я, сміючись, день за днем долав труднощі. Всі бачили і бачать, що я непосидючим був, таким і залишився. Я просто твердо знав, що можу.
Потім справа дійшла до протезів. Коли ми приїхали у Львів, мені їх мали тільки приміряти. Лікар, примірявши, сказав, що коли все повністю загоїться, можна буде хоч по п’ять хвилин на день стояти на них. Але ж ні! Моя впертість іноді дивує мене самого! Я вмовив лікаря дозволити мені стати і спробувати пройтися на них негайно. І хоча він запевняв, що за 30 років його медичної практики цього не вдавалося нікому, моя впертість все ж перемогла. Ставши на протези, я зробив три кроки і знесилився, заливаючись потом.
Зі слів лікаря, я здійснив справжній подвиг, та вдома зрозумів, що моє геройство було до одного місця. Я ж думав, що одягну їх, закріплю і побіжу. Але падаючи кожного разу, будучи не в змозі тримати рівновагу, переконався, що немає такої кнопочки, на яку натиснеш – і все готово. Ну не можу я на них ходити – і все!
Після цього потяглися мої будні починаючого каскадера на візку. Я став стрибати з порога, долати переїзд колії, шукати місця, де можна хоч трошки відчути себе в польоті. Друзі, побачивши мої смертельні трюки на колясці (так вони це охрестили), вирішили зробити для мене турнік, щоб не застоювались мої руки та спина. Через деякий час я навчився робити те, чого ніколи не робив би з ногами: добив турнік до такого стану, що він хитався від вітру, як сухий листок.
Потім мене запросили на змагання з перегонів на візках до Луцька, згодом – на всеукраїнську сьому спартакіаду в Алушті. Серед конкурентів були кількаразові чемпіони параолімпійських ігор та рекордсмени книги рекордів Гіннеса. Я здобув 13-те місце. Це були мої перші серйозні перегони. На наступний рік планую потрапити до трійки кращих та виступити ще в одному виді спорту. Але головне не це. Кожен, хто бере участь у подібних змаганнях, уже здобув велику перемогу. Перемогу над собою.

ВОНА…
Після аварії минуло вже 2 роки. Я не вважаю її якоюсь великою чи маленькою бідою, а себе в чомусь обмеженим. Якщо на візку, то не значить, що інвалід. Просто не потрібно сидіти на місці і думати, що це кінець. Життя на цьому не закінчується. Головне – не замикатися в собі та не лінуватися працювати над собою. І можна у всьому досягати високих результатів. Перед нами постійно відкриваються нові прекрасні можливості.

Я люблю життя. Ще більше я полюбив його, коли в ньому з’явилася вона. Анастасію теж доля не балувала. У неї вроджений ДЦП. Не дивлячись на це, вона живе абсолютно повноцінним життям. Працює на державній роботі.

Ми познайомилися через Інтернет. Як виявилося, наші життєві ситуації дуже схожі. У нас були фактично однакові проблеми. І це стосується не лише здоров’я.
Згодом ми проводили стільки часу у спілкуванні, що могли за письмовим повідомленням без проблем визначити душевний стан одне одного. Обоє ловили себе на думці, що ніхто не розуміє нас так добре. Інколи, коли Настя щось писала чи говорила, мені здавалося, що вона просто читає мої думки. Нам завжди на диво легко вдавалося заспокоїти одне одного з будь-яких питань, і ми, задоволені та втихомирені, лягали спатки в себе по хатах.
Одного разу, коли Насті було дуже погано, я запросив її до себе в гості. Ми вирішили просто зустрітись як хороші друзі і нарешті поспілкуватися в реальному житті. Вилити одне одному душу, розповісти про те, що реально наболіло і вже неможливо тримати в собі.
Я з великим хвилюванням чекав цієї зустрічі. Ми мали про що поговорити і переконалися, що розуміємо одне одного, навіть не з півслова, а взагалі без слів.
Стало ясно, що ми вже не можемо одне без одного. Почали зустрічатися. Коли Анастасія приїхала до мене вдруге, попросила вдягнути протези. Вона хотіла так сфотографуватися зі мною. Це прохання мене здивувало, і я попередив, що буду схожий на опудало городнє, та й стояти на них я толком не можу.
Але промовивши: «Я тебе люблю, зайчику», - вона прохально подивилася на мене. Не знаю, що зі мною сталося в той момент. Але витягнувши протези та з допомогою Насті закріпивши їх, я встав. Усе тіло миттю почало трястися та заливатись потом. Але мені чомусь було байдуже, що моє тіло може, а що ні. Якщо не може, то зараз примушу! Я пройшов через всю кімнату і повернувся назад до ліжка, з якого стартував.
У той момент я зрозумів, що дорогий цій людині. І вона любить мене таким, який я є! Бачили б ви ці очі, наповнені радістю! Такого прекрасного і відкритого погляду я не бачив ніколи за все своє, доволі чудне, життя. Я зрозумів: усе, чого хотів і про що мріяв – тут, поряд. І дивиться на мене такими прекрасними очима, і так радісно усміхається! Від того, що я зробив на протезах, Настя була рада більше за мене в кілька десятків разів.
Після цього мій візок став частіше сумувати за мною. Звісно, я поки не можу без нього, але тепер з’явилася ціль здати його на металобрухт…



БАТЬКИ І ДІТИ


Батьки Анастасії – хороші люди. Доки вони знали мене як друга своєї дочки, проти нашого спілкування нічого не мали. Коли ми розмовляли по скайпу, тато підходив, вітався, любив трішки поговорити. Побажає здоров’ячка, щастячка, порадиться, який фільм краще подивитися: «Андрію, ти такий як і всі! Не падай духом! Життя продовжується!».

Та все змінилося, коли вони дізналися, що ми кохаємо одне одного. Настя передбачала можливу реакцію батьків на наші стосунки, тож ми приховували, що вже більше ніж друзі. Але рано чи пізно вони мали дізнатися правду. І коли це сталося, ми зіткнулися із глухою стіною нерозуміння. Я відразу перетворився на першого ворога. Їй заборонили спілкуватися зі мною, наче мене не існує і не існувало ніколи. Я не розумію, чому так? Я ніколи не бажав і не бажатиму зла для їхньої доньки. Можливо, в чомусь колись був неправий, але хіба люди не вчаться на своїх помилках?
Заради Насті я став на протези і починаю вчитись ходити. Я – активна людина і все роблю сам, без будь-чиєї допомоги. В мене на місці голова, руки, я можу заробляти на життя не гірше за інших. За два роки навчився складати комп’ютер із закритими очима. А наш сайт, над яким ми працюємо разом із Настею, уже приносить перші прибутки.
Я розумію, що всі батьки хвилюються за своїх дітей. Часто вважають, що вони в чомусь роблять неправильний вибір. Але якщо це так, чому б не дати їм самим це зрозуміти? Чи можна забороняти комусь обирати власний життєвий шлях?
Ми можемо здаватися як дивом, так і жахом. Все залежить від того, як нас хочуть сприймати. Анастасія не злякалася в мені інваліда. Вона полюбила в мені людину.

Ситуацію прокоментував настоятель собору Різдва Христового отець Миколай:
-Батьки, звісно, завжди покладають на своїх дітей великі надії і бажають їм лише добра. Та в житті ніхто не може знати напевне, що чекатиме вашу дитину в майбутньому і як їй буде краще.
Слід мати розуміння, що якщо хтось чи щось подобається нашій дитині, значить на це воля божа. І необхідно це приймати. Необхідно бути готовим до цього. Проявити свідомість і духовність у подібних питаннях. Треба добре вивчити всі обставини і розібратися в почуттях своїх дітей.
Діти ж для того, щоб отримати благословення своїх стосунків від церкви, повинні спочатку отримати його від батьків. Тому, у разі виникнення певного нерозуміння, лише через взаємне зближення можна знайти шляхи його розв’язання. Ні в якому разі ні принципом, ні злом, ні ненавистю. Цим бажаного результату не досягнути ніколи.
Будучи представником церкви, я запрошую батьків Анастасії на духовну співбесіду, аби обговорити цю непросту ситуацію.


Автор статті: Андрій Молот. Журналістська обробка: Єгора Чухрія.

_________________
І пам’ятайте, все починається з слова. Будьте уважними до слів, які чуєте навкруги, але вибирайте і запам’ятовуйте лише ті, які подобаються, і при цьому нікому не шкодять, покращують життя і приносять любов.


Догори
 Профіль  
 
Відображати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 1 повідомлення ] 

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете додавати файли у цьому форумі

Знайти:
Вперед:  
cron
Блог про електроінструменти, садову техніку, обладнання,