Маневицький форум

Місце для спілкування і хорошого настрою
Сьогодні: 19 січня, 2018, 16:40

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]




Створити нову тему Відповісти  [ 1 повідомлення ] 
Автор Повідомлення
 Тема повідомлення: СУЧАСНА УКРАЇНА В АМЕРИКАНЬСЬКОМУ ТА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КІНО
ПовідомленняДодано: 25 листопада, 2010, 04:52 
Офлайн
Форумчанин
Аватар користувача

З нами з: 19 жовтня, 2010, 07:18
Повідомлення: 416
Звідки: Рідна Україна
Назагал ідеться про поодинокі згадки символічного характеру, як-от Україна Чорнобиля або Україна — колишня спадкоємиця атомної зброї. За межами атомної тематики України, скажімо, в американському кінематографі майже не існує.

Класичним прикладом використання цього іміджу є голлівудська «Ґотцила» (реж. Р.Еммеріх, 1998). Фільм починається дослідженням мутаційних утворень у Чорнобильській зоні, що його провадить головний герой. Найпростіший спосіб ввести у сферу професійних інтересів американського науковця, підкреслити готовність працювати в «екстремальних умовах», що стане передумовою його рятівної місії вже на вітчизняних теренах!

Подібним схематизмом відзначається й «Напад» (реж. Ф.А. Робінсон, 2002). І тут епізодично з’являється Україна як наївно загрозливий «фактор нестабільності». Українським атомникам місяцями не платять зарплати. Тому вони є легкою здобиччю для терористів, яким продають свої знання та залишки зброї. Втім, тут вони не поодинокі. До співробітництва притягнуто й російських «колеґ». Все ж таки один позитивний момент є в цій сумній історії. З фільму «Напад» багатомільйонна інтернаціональна публіка чи не вперше дізналася, що існує українська мова. Нею поряд з російською володів Бен Афлек — уже привід сприйняти інформацію! На одному з покинутих складів Харкова як завжди ефектні американські аґенти наштовхуються на безбарвних охоронців, які «президентською» українською намагаються нав’язати свою волю: «Лягай на землю, падло, стрілять буду! Ти шо, не розумієш, падло? Стріляй, Миколо!». Щастя, що переклади не в змозі передати нюанси цієї типової (слід віддати належне автентичності!), брутальної, лише на рівні «засобу спілкування» вживаної лексики.

В культовому американському телесеріалі «Секс і місто» (реж. М.Енґлер, 1999 — 2002) адвокат Міранда має домогосподарку з України, яка вперто спустошує наповнені секс-іграшками шухляди сучасної американки й на їхнє місце кладе Біблію та інше релігійне начиння. В такий спосіб ознайомлено знов-таки мільйонну публіку з консервативними уявленнями українського жіноцтва. Втім, тут ішлося не лише про релігійний консерватизм (що сам собою не є аж таким великим гріхом), а й про соціальний. Методичні спроби українки нав’язати свій світогляд (та ще й своєму працедавцю!) сприймаються цілком абсурдно в контексті вільнодумства серіалу, його імперативу толерантності. Ясна річ, Міранді урвався терпець: українку було звільнено. Не поспішаймо іронізувати над жанром серіалу! Адже «Секс і місто» поруч із «Еллі Мак-Біл», «Практикою» та ін. належить до наймодерніших і найуспішніших телепрограм.

Подібні нотатки про український менталітет формують масову думку про Україну. Дивовижним явищем можна назвати новий австрійський фільм «Блакитний місяць» (реж. Андреа Марія Дузл, 2002), оскільки протягом майже всього часу в ньому розповідається про Україну та українців, українські міста, краєвиди й українські порядки. Мовляв, дивіться й переконуйтеся самі...

Нічим не примітний австрієць Джоні Піхлер (Йозеф Гайдер — популярний у німецькомовному просторі кабаретист) випадково натрапляє на загадкову незнайомку українського походження (Вікторія Малекторович) й одразу закохується в неї. Й.Гайдер в одному з інтерв’ю пояснив цю блискавичну любов так: «Джоні почувається геть спустошеним, тому мусить себе чимось наповнити. Тоді зустрічається йому гарна жінка, в яку він одразу ж закохується. Це цілком зрозуміло, бо він не має нічого іншого. Джоні прагне розпочати нове життя, яке, звичайно, з коханням набагато привабливіше, аніж без нього». (www.cineplex.at). Коли дівчина зникає, Джоні, стоїчно долаючи небезпеки «українського хаосу», розшукує її по всій Україні. Це все, що можна назвати сюжетом. В дорозі йому трапляються різні люди, як-от земляк Ігнас Спрінґлер (Детлев Бук), він переживає численні пригоди, пов’язані з особливостями «українського сьогодення.» Цей слабенький сценарій став дахом, під яким зацікавлена Східною Європою 42-річна австрійська журналістка й ілюстраторка вирішила зібрати свої враження про нову країну, що колись належала до комуністичного СРСР. Свою мету Андреа Марія Дузл пояснила так: «В картині «Блакитний місяць» я прагнула з’ясувати питання, що від цієї «імперії зла» вціліло». (www.skip.at). «Вціліле», принаймні зовні, дуже нагадує ориґінал. Однак, попри всі намагання, в фільмі не знайдемо України, а бачимо посткомуністичну планету (чого й прагла режисерка), яка обертається на українській території, втім цілком би пасувала і в інші «посткомуністичні куліси».

На питання журналіста, чи він вірить у те, що фільм може поліпшити думку про Схід, Й.Гайдер дав таку відповідь: «Якщо фільм показують у головний телевізійний час 20.15 (ORF), а по іншій програмі — «Високий дім» (популярний в Австрії фільм — О.Н.), то я можу собі уявити лише скромну кількість глядачів. Гадаю, шо скоріше фільм будуть дивитися люди, які мають про Схід не таку погану думку». Сумнівною після перегляду видається і сама можливість зацікавлення Україною. Для шукачів пригод, «бродяг» цього світу, хоробрих підприємців Україна пропонує неабиякий досвід. Ті ж, хто прагне пізнати нові землі, культури, звичаї і при цьому не зазнати суттєвих моральних та матеріальних втрат (західний середньостатистичний турист), і далі літатимуть до Чилі, Нової Зеландії та на Філіппіни. Взагалі дещо абсурдно звучить запитання. Про яке поліпшення може йти мова, коли єдині позитивні моменти нашого Сходу — гарні жінки (проте нещасливі, знедолені, на зразок Шевченкової Катерини) й можливість пережити пригоди (якщо опісля живим і здоровим залишитися). Все інше — базарне «рококо», пострадянська естетика міст, помешкань, біднота й бруд, корупція й кримінал, старі машини й погані дороги... Тільки один задоволений українець трапляється в дорозі здивованому австрійцеві — водій вантажівки, який щасливий лише тому, що має добру дружину й красивих дочок, що земля гарна, дарма що дивиться на неї крізь розбите скло свого десятиліттями перевіреного «знаряддя праці». Джоні пустив би сльозу, згідно з канонами класиків російської літератури, від захоплення героїчним добродушним народом, який задоволений своїм становищем.

З другого боку, співчуття викликає й задум цього макабричного проекту. Яким чином можна викликати симпатію до країни, про яку дуже мало знають? Або хоча б зрозуміти її. Режисерка не показала нічого, крім правди: такий вигляд мають наші вулиці, так поводяться наші міліціонери, так грабують людей наші злодії, так лупцюють на ринку грабіжника продавці, так підстрибують і гудуть машини на наших дорогах, так шукають заробіток наші жінки... Вдалося й непогано передати мовні нюанси української провінції. Те, що правда гірка й принизлива, не її провина. Інша річ: у фільмі немає серцевини, внутрішніх смислів, що допомогли б зрозуміти, пояснити або ж сконденсувати у певній ідеї цей чужий паракдоксальний світ. Окрім кохання, що виникло на порожньому місці, немає жодної зачіпки за інші смисли. Тому головним докором критиків була беззмістовність картини. «Проблема «Блакитного місяця» полягає в тому, що він позбавлений будь-яких драматичних місць. Хоча фільм постійно в дорозі, рухається він вперед як «недільний шофер» (в Німеччині й Австрії водіям вантажівок заборонено працювати в неділю — О.Н.)... Ніщо не здається необхідним, жодна ситуація, жодна позиція камери. І хоча фільм явно кокетує зі стилем творців «Догми», жодного разу не досягає їх вимог. Найстрашніше, що він — манірний» (Salzburger Nachrichten, 12.11.2002).

Загалом у серйозній пресі подибуємо прохолодні відгуки на зразок: «Комічний фільм. Не гарний, не поганий. Як м’ясо з риб’ячими кістками» (Sachsische Zeitung, 21.11.2002). Рекламні ж статті — майже прохального характеру: це ж треба подивитися; симпатичний європейський фільм про мало знаний Схід (назву «Україна» як відштовхувальний елемент взагалі неохоче вживають, популярний мюнхенський молодіжний журнал «Prinz», наприклад, описав подорож по Росії), та й дебютанта-режисерку варто підтримати (мовляв, взялася за таке непосильне завдання і щось таки з цього вийшло! Вже самий почин «Go East» похвальний!). Не забуваймо, якщо для нас «Схід» асоціюється з Азією, для західних європейців він починається за німецьким кордоном.

Гарне враження лишила по собі Вікторія Малекторович. У заданих сценарієм і режисером координатах зробила все можливе, щоб пожвавити цей монотонний фільм. «Однозначно, Вікторія Малекторович стала справжнім відкриттям «Блакитного місяця». Одна з найулюбленіших українських актрис; захоплююче, іконоподібне кінообличчя!» (Der Tagesspiegel, 31.10.2002). «Вікторія Малекторович наділяє Яну гордістю мешканок Сходу та одночасним бажанням вирватися на Захід. Запорошена балерина, що замкнена у пляшку горілки, мутує до символу жіночої героїні, яка не може покинути Схід» (Suddeutsche Zeitung, 30.10.2002). «Ще невідома (у нас) Вікторія Малекторович така ж правдоподібна у ролі товариської водійки таксі, як і елеґантна красуня або дешева «дівчина на замовлення». Сподіваємося, щоб із нею знову зустрітись, нам не доведеться ні подорожувати до України, ні чекати на наступний «Блакитний місяць» (www.artechock.de).

На останньому, 53-му Берлінському кінофестивалі виринув ще один німецький фільм «Далеке світло» (реж. Ганс-Крістіан Шмід, 2002), в якому йдеться про біженців, в тому числі й українських. Одер — річка, що розчленовує два світи: багатий західний й бідний східний. Від німецько-польського кордону до Берліна лише година їзди. Втім мало хто знає, які драми там відбуваються. Свою мету режисер пояснив так: «Я хотів би дати людям поштовх до усвідомлення, що ми живемо у відносно заможній країні, до запитання, чи правильно, це що ми відмежовуємося і прагнемо нікого не впускати». Незважаючи на зворушливу людяність (наприклад, перекладачка німецької прикордонної служби Соня, ризикуючи своєю посадою, допомагає молодому українцеві нелеґально в’їхати до Німеччини), фільм виконує свого роду терапевтичну функцію: на тлі знедолених українців зневірені східні німці видаються менш обділеними. Щоправда, фільм принаймі пробує бути об’єктивним: нещастя не має національності.


Автор статті:Олена Нестерак


Догори
 Профіль  
 
Відображати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 1 повідомлення ] 

Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 1 гість


Ви не можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете додавати файли у цьому форумі

Знайти:
Вперед:  
cron
Блог про електроінструменти, садову техніку, обладнання,