Маневицький форум
http://manevychi.org.ua/

Поезія
http://manevychi.org.ua/viewtopic.php?f=17&t=73
Сторінка 1 з 1

Автор:  Макс [ 03 липня, 2007, 12:36 ]
Тема повідомлення:  Поезія

Поезія, яка заслуговує на увагу

Автор:  Макс [ 03 липня, 2007, 12:37 ]
Тема повідомлення: 

Любіть Украну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі...
Вона у зірках і у вербах вона,
І в кожному серця ударі...
Як та купина, що горить - не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину...
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну...
Любіть у труді, у коханні, в бою,
як пісню, що лине зорею...
Всім серцем любіть Україну свою -
і вчні будемо із нею!

Автор:  Макс [ 03 липня, 2007, 13:04 ]
Тема повідомлення: 

В.Симоненко

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу.

Автор:  Макс [ 06 липня, 2007, 22:14 ]
Тема повідомлення: 

Краса земна, Маневиччино рідна!
В тобі живуть і пісня і душа.
Усе близьке: луги і синь погідна
І смак чорниць з лозового коша.
З тобою я радію і сумую,
Плекаю мрії, як вишневий сад,
В тобі моя тепліється надія,
Як білий день, як тихий зорепад.
Л.Боричевська

Автор:  Макс [ 01 вересня, 2007, 23:52 ]
Тема повідомлення: 

Ярiй,душе.Ярiй,а не ридай.
У бiлiй стужi сонце Украiни.
А ти шукай - червону тiнь калини
на чорних водах - тiнь ii шукай,
де жменька нас.Малесенька шопта
лише для молитов i сподiвання.
Усiм нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров - така ж крута,
вона така ж терпка,як в наших жилах.
У сивiй завiрюсi голосiнь
цi грона болю,що падуть в глибiнь,
безсмертною бiдою окошились.

(В. Стус)

Автор:  Макс [ 02 вересня, 2007, 00:26 ]
Тема повідомлення: 

КАТЕРИНА

Автор:  Макс [ 02 вересня, 2007, 00:34 ]
Тема повідомлення: 

Ні! Це народ із крові і землі
Я не віддам його нікому і нізащо!
Він мій, він я, він — світ в моїм чолі,
Тому життя його і ймення не пропащі!

Ви чуєте? Це мій народ — як сіль,
Як хрест і плоть мого життя і віку,
І тому доля моя, щастя моє, біль
Йому належать звіку і довіку.

У битві доль, політик і систем
Мої набої — у його гарматах.
Я не слуга його, я — син його на чатах,
Я — син зорі його, що з Кобзаря росте.

Я — син його по крові, і кістках,
І по могилах, і по ідеалах.
Не вам з оскопленими душами в забралах
Його звеличувать в фальшивих голосах.

Я — формаліст? Я наплював на зміст?
Відповідаю вам не фігурально —
Якщо народ мій числиться формально,
Тоді я дійсно дійсний формаліст!

Та де вже дішешся, раз мир заколосив
Пустоколоссям вашим в сиві ночі,
Жаль одного, що в леті до краси
Народу ніколи і плюнуть вам у очі.

Ні! Мій народ не дим, не горевіз,
І я не дам його по брехнях і по кривдах,
Я не пір'їна в гордих його крилах,
Я — гнівний меч його, що від Дніпра до звізд!

М.Вінграновський, 1960.
Цей вірш авор прочитав перед аудиторією парткому, коли його викликали туди "на килим".

Автор:  Галя [ 04 вересня, 2007, 20:42 ]
Тема повідомлення: 

невже йому дали його дочитати :shock:

Автор:  Макс [ 04 вересня, 2007, 21:44 ]
Тема повідомлення: 

М.Вінграновський народився 1936 року і ще й понині живий, значить дали дочитати, не пристрелили на місці

Автор:  Polskanova [ 05 вересня, 2007, 09:33 ]
Тема повідомлення: 

його за цей віршик на відпочинок відправили... в Сибір...чи десь ближче!

Автор:  Макс [ 26 жовтня, 2008, 17:47 ]
Тема повідомлення: 

ОТКРОЙТЕ ДВЕРЬ, КОГДА ЛЮБОВЬ СТУЧИТСЯ!
НЕ ТОРОПИТЕСЬ С НЕЮ РАЗЛУЧИТЬСЯ!
ПРОДЕЛАЛА ОНА ВЕЛИКИЙ ПУТЬ,
УСТАЛА, БЕДНАЯ, И ХОЧЕТ ОТДОХНУТЬ.
ЛЮБОВЬ ЧИСТА, КАК РОДНИКОВАЯ ВОДА,
НЕ БУДЕТ ОТ НЕЁ ТЕБЕ ВРЕДА.
ОНА ОМОЕТ ДУШУ, ТЕЛО ВАМ ВЗБОДРИТ,
НЕ СМОЖЕТ ЗЛОСТЬ ВАС С НЕЮ ПОБЕДИТЬ.
НО, КОЛЬ ТЫ СЕРДЦЕ НАГЛУХО ЗАКРОЕШЬ,
И НАВСЕГДА В НЁМ ЗЛОБУ УПОКОИШЬ,
ТО НЕ ОСТАНЕТСЯ ОТ СЧАСТЬЯ И СЛЕДА,
ДУША ТВОЯ ПОГИБНЕТ НАВСЕГДА!

Автор:  Макс [ 21 лютого, 2009, 14:06 ]
Тема повідомлення: 

Хочу написати сюди кілька віршиків які мені недавно попалися до рук, Написав їх приблизно 10 років тому мій однокласник Ігор Підопригора. По моєму заслуговують на увагу.

Автор:  Макс [ 21 лютого, 2009, 14:15 ]
Тема повідомлення: 

Майбутня любов

Хотів кохати та не зміг,
Кохати так, як ти кохала.
Лежав на серці в мене сніг,
А ти, немов, вогнем палала

Хотів тобі завжди сказати,
Що ти подпбалась мені.
Тебе не вмів я цілувати,
Хіба що тілки у вісні.

Та вічно так не може бути,
Колись наважусь я на те,
Що зможу холод свій забути,
А ве минуле - то пусте.

Ми будем разом обіцяю,
На цілім світі - я і ти.
Скажу колись: "Тебе кохаю,
Навіки ти любов моя".

Ми будемо удвох щасливі,
І все майбутнє лиш для нас,
Бо на життєвій довгій ниві
Ніяка сила не розлучить нас.

Ігор Підопригора



Шкільні роки

Кому важкі кому легкі,
Кому нудні, кому веселі.
Минули роки ці шкільні
Як кольорові акварелі.

Бували дні у нас складні,
Та не втрачали ми надії,
Бо знали, що в майбутнім, в далині,
Чекають нас великі мрії.

Так, як повернеться життя,
Відомо тільки нашій долі.
І хоч назад немає вороття,
Вклонімось щиро нашій школі.

Згадаймо добрим словом вчителів,
Що нам свої знання передавали.
Вони нас вчили мудрості віків,
І хоч не всі «Спасибі» їм сказали.

Тож пам’ятаймо, друзі, ми про те,
Що школа нас і вчила і кормила.
Хай покоління молоде росте,
Бо в дітях вся наша сила.
Ігор Підопригора


Покинуте кохання


Темна ніч і шумне місто,
Блідий місяць у горі,
Ніби фосфорне намисто,
Тьмяно світять ліхтарі.

Люди йдуть, щоб відпочити,
Ллється річкою вино,
А закохані як діти,
Поспішають у кіно.

Та мені це все байдуже,
Я сиджу, немов у сні,
І втопити хочу дуже
Своє горе у вині

Та сп’яніння не зарадить,
Не поверне ту любов.
Що робити? Хто порадить?
Я себе питаю знов.

Ти сама цього хотіла,
Ти вже іншого знайшла.
Мить кохання пролетіла,
У минуле відійшла.

Ну навіщо так жорстоко
Ти покинула мене?
Серце зрадила глибоко,
І тому воно сумне.

Зрозумів я, що кохання –
Це не щастя, не весна.
А розлука та страждання
І печаль завжди сумна.

Більше я не покохаю,
Я не вірю у любов.
Сам від себе утікаю,
Щоб не мучитися знов.

Ігор Підопригора


Дума про сиріт

Пустий підвал, зимовий холод,
Гниле сміття і писк щурів.
У шлунку в мене дикий голод,
Два дні нічого я не їв.

Лежу в старенькій одежині,
Курю поволі косячок.
Перед очима кола сині,
І тисячі пустих думок.

Чому до цього докотився?
Чому життя таке складне?
А може в чомусь провинився?
І доля кинула мене.

Вона забула, що існую,
На цьому світі я ще є.
А те, що часто голодую,
Нічого, таке усе життя моє.

Забула доля про голодних,
Дітей сиріт, таких як я.
Людей-бомжів, завжди голодних,
Забула Доленька моя.

А ми живемо, хоч не завжди,
Назвати можна це життям.
Нема на світі й крихти правди,
Що ріже в очі матерям.

Тим матерям, що ми їх діти,
Бездомні - при живих батьках.
Малими змушені старіти,
І мерти по чужих кутках.

Ще юні голови – вже сиві,
Малі серця – немов граніт.
І лише ті із них щасливі,
Що більше не побачать світ.

Ігор Підопригора


Чорна земля

Я сів на землю біля ставу,
На чорну землю, без трави.
Дивлюсь на воду, наче каву,
В ній не помиєш голови.

На чорнім плесі синя пляма,
Бензин розлив хтось ненароком.
А ось пливе віконна рама,
Її несе води потоком.

Летіла чапля недалечко,
З ногами чорними як ніч.
Вона летіла крізь містечко,
Таке закопчене, як піч.

Там в протигазах ходять люди,
На вулицях лежить сміття.
Машин сирени виють всюди,
Везучи десь чиєсь життя.

Дивився я на це все збоку,
Крізь чорний бруд і сизий дим.
Дивився я на світ без шоку,
Бо звик до цього ще малим.

З дитинства бачив я страждання,
Хвороб страшних смертельну дію.
Хоч є великеє бажання,
Спинить – та я цього не вмію.

Не зможу я війну спинити,
Прогнати голод або смерть.
Безсилий я щось тут зробити,
Часу не спиниш круговерть.

Ігор Підопригора



Новий українець

Побачив я крутого «мена»,
Що мчав на «тачці» по селі.
І називалась та машина,
Круте радянське «Жигулі».

Була у нього також хата,
Найкраща хата на район.
Три самогонних апарати,
І найміцніший самогон.

Курив без фільтру сигарети,
Хлебтав сивуху і вино.
А на руках старі браслети,
Що вийшли з моди вже давно.

Налисо був завжди побритий,
Щоб економити шампунь.
І дім його завжди відкритий,
Для всіх сільських дівчат-красунь.

Любив він смачно попоїсти,
Свіженьке сало і часник.
А потім ще й на піч залізти,
Відпочивати він так звик.

Заходив деколи на танці,
Хильнувши добре у пивній.
Вертавсь додому рано-вранці,
Бо часто їздив до повій.

Та раз йому не пощастило,
Десь не вберігся бідолаха.
Життя йому занапастило…
Помер від СНІДу той невдаха.

Ігор Підопригора

Автор:  Макс [ 13 серпня, 2009, 12:04 ]
Тема повідомлення: 

Кругом комуністи, а я не боюсь,
І правда нам стукає в двері.
Вкраїну збезчестив Радянський союз
І п'яний козел- чортів Ленін.

Її згвалтували Росія й Москва
І партія гадів червоних,
Наклали печать на стражденні вуста,
Споїли людей самогоном.

Везли на Сибір мілліони сердець,
Палили вогнем наші хати.
Концтабір чи розтріл- такий ось кінець,
Для тих, хто не прагнув мовчати.

Культуру топтав москалів шовінізм,
Глумився за різних обставин.
Знівечив країну гидкий більшовизм
Й жорстокий тиран- клятий Сталін.

Що гарного нам принесли москалі?
Матюк та іржаву бляшанку,
Зневагу до мови й святої землі,
Горілку і шапку-ушанку.

Так викинем все це сміття за поріг,
Загоїмо рану криваву,
Й збудуймо для себе й нащадків своїх
Вкраїнську за духом державу!

Автор:  Макс [ 03 квітня, 2010, 19:37 ]
Тема повідомлення: 

Зрада

І знову зрада,
знову поряд смерть пасеться,
десь недалеко,камера і нари,
до його горла не дістать,
Як страшно вечорами,
я тікаю в спет,під землю,в небо,в ліс,
де дико,вогко і тепло,
забути все,
я,потім,по щоденнику,згадаю
їх імена і назви,
і як звуть мою війну.
Тепло,порожнеча,вище благо,
себе заховано в собі,
розлито масло по воді,
не праведник в соборі,
грішник,ближче в бункері
до Бога,у схованці,у схроні.
Я вийду і піду ходою
легкою,як тінь,
я вийду на дорогу,
я віднесу їм смерть,
з грудей у них,
я вирву перемогу!!!

Автор:  Галя [ 20 травня, 2010, 21:18 ]
Тема повідомлення: 

чиї вірші?

Автор:  Макс [ 20 травня, 2010, 21:35 ]
Тема повідомлення: 

Автора останнього вірша я не знаю.

Автор:  Макс [ 07 червня, 2010, 23:19 ]
Тема повідомлення: 

[align=center]ТИ ЗРІКСЯ МОВИ РІДНОЇ (Дмитро Павличко)[/align]

[align=center]Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане,
Зелена гілка в лузі на вербі
Від доторку твого зів'яне!

Ти зрікся мови рідної. Ганьба
Тебе зустріне на шляху вузькому...
Впаде на тебе, наче сніг, журба —
Її не понесеш нікому!

Ти зрікся мови рідної. Нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма —
В твій слід він кине сміх — погорду!

Ти зрікся мови рідної...
[/align]

Автор:  Андрій Молот [ 26 листопада, 2011, 23:45 ]
Тема повідомлення:  Re: Поезія

Чимало різних лих
Спіткали наш народ.
Та найстрашнішим з них
Був штучний голод
Не забудеться ніколи
Те голодне лихо
Й ті роки, що в Україні
Люди помирали тихо.
... забуто про моральність,
Про людські всі почуття.
Йдуть до хати енкаведисти
По чиєсь життя.
Забирають все з будинку,
Не лишають й крихти.
Ну то й що, що там дитинка,
Що нема що їсти?
Ходить голод по Вкраїні
Люди помирають.
Навіть того, хто ще дише
До мерців кидають.
Страх вселяється у серце
Нема де сховатись.
Смерть у вічі заглядає.
Вже не врятуватись
Вимирають цілі села —
Не виносять муки.
Від голоду опухлі діти
Гризуть свої руки.
Втрачають розум матері -
Всім сльози, а їм сміх -
Зачинивши у коморі
їдять дітей своїх.
А у цей час хліб з країни
За кордон вивозять,
їй він зовсім не потрібен,
Хоч вона за ним голосить.
Минуло вже чимало років
Від тих страшних подій —
А ми все визначить не можем
На совісті вони чиїй.

Сторінка 1 з 1 Часовий пояс UTC + 2 годин [ DST ]
Powered by phpBB © 2000, 2002, 2005, 2007 phpBB Group
http://www.phpbb.com/